Своїми зусиллями з пошуку припинення вогню для проведення параду на Красній площі Путін знову привернув нашу увагу до свята, про яке ми потроху стали забувати – хоча до початку великої війни Росії проти України саме воно здавалося тим самим днем, який мав через державні кордони об’єднувати росіян та українців. І, до того ж, роз’єднувати українців з «великої України» та Галичини, бо «у нас тут» – Радянський Союз, Червона армія, спільний ворог і Сталін, а «у них там» – УПА і Бандера.
Все це було великою містифікацією – починаючи з історії війни і завершуючи датою її останнього дня. Не є секретом, що Сталін просто «вигадав» 9 мая, щоб не відзначати 8 травня разом із союзниками. Бо дві капітуляції Рейху – справжня, підписана у Франції, й нав’язана Сталіним друга, підписана у Німеччині – ставали чинними 8 травня о 23:01 за центральноєвропейським місцевим у Берліні часі. Від того, що в Москві вже настало дев’яте травня, сама дата події змінитися не могла – але Сталін, великий фальсифікатор, на це не звернув уваги. Ну і 9 мая було потрібно ще й для того, щоб у Радянського Союзу були свої дати війни, відмінні від світових, бо тільки таким чином можна було б замаскувати фактичний союз СРСР та Рейху в перші два роки війни – союз, якого, звичайно ж, не було ані у Великої Британії, ані в Сполучених Штатів.
Не секрет і те, що Сталін просто боявся святкувати день перемоги: у 1945 році він провів парад, але навіть не зробив дату 9 травня вихідним днем. Цей страх можна було зрозуміти: у перший день миру радянські громадяни дістали змогу озирнутися навколо й усвідомити, в якому жаху вони опинилися. Суцільні руїни, десятки мільйонів жертв, мільйони в ГУЛАГу, голод, сотні тисяч калік на вулицях, знищені міста, села без чоловіків… І до того ж імперська пиха, посилення репресій, приготування до нової війни. У державі, яка гордо буде себе згодом позиціонувати як головного переможця у війні, просто не було що святкувати. Перший після 1945 року парад насмілився тільки через двадцять років провести Брежнєв, який і зробив вихідним 9 травня. Цікавість держави до культу перемоги посилювалася з кожним роком зникнення справжніх ветеранів війни. Але моя генерація ще їх застала – ні, не пафосних політруків і офіцерів СМЕРШу, які воювали не стільки з гітлерівцями, скільки з власними співвітчизниками, а тих, хто пройшов усю війну і не бажав про неї згадувати, бо для солдата це було справжнє пекло, до того ж пекло байдужності до його власного життя. Я з дитинства запам’ятав, як кузен моєї бабусі, професор математики, який потрапив на фронт зі студентської лави і пройшов усю війну, буквально заходився в гніві, коли чув популярну тоді пісню російського барда Булата Окуджави з головним рядком про те, що нам потрібна одна перемога, одна на всіх і «ми не постоїмо за ціною». Він запитував інших: як це – «не постоїмо за ціною»? Як? І, звісно, міг бачити перед очима своїх однокласників і однокурсників, з яких майже ніхто з війни не повернувся. Пісню Окуджави виконували актори, які грали ветеранів війни у стрічці «Білоруський вокзал». І я точно зрозумів, що справжні ветерани такого не проспівають.
Путінський гротескний міф – пресловуте «побєдобєсіє» – виник у 2005 році, на 60-річчя завершення війни, коли її учасників майже і не залишилося, бо солдатам останнього призовного року, 1927-го, було вже під 80 років. Війна Путіна не має жодного стосунку не тільки до реальної Другої світової, але навіть до війни Хрущова і Брежнєва, які були нехай і політпрацівниками, але все ж таки генералами, що бачили реальний фронт і смерть. Путінський міф – це маскарад, підготовка до нових війн і спроба затягнути сусідні країни у простір переживання спільних втрат. Тому мене так бентежила готовність українців ставати добровільними учасниками цієї вистави, яка на очах перетворювалася з радянської на відверто шовіністичну. Згадайте, як українське суспільство опиралося 8 травня і захищало 9 мая, як адміністрації Кучми та Януковича плекали радянський канон, а спроби Ющенка добитися хоча б примирення між самими українцями, які природно опинилися під час війни у різних арміях, зіштовхувалися з опором – бо багатьом мешканцям колишньої Української РСР здавалося, що президент зазіхає на святе, що незалежність незалежністю, а як же ми без 9 мая.
Боляче думати, що за своє одужання від мороку російських фальсифікацій і міфів український народ сплачує таку високу ціну. Нестерпно розуміти, що якби не анексія Криму, не війна на Донбасі, не ця велика війна, то ми борсалися б у цьому радянському лайні ще десятиріччями, може й без особливих шансів виплисти на чисті води.
Але вже як є. І тепер 8 травня ми будемо розуміти, що непокаране зло (а Радянський Союз, цей псевдонім шовіністичної Росії, був саме непокараним злом) обов’язково повертається в усій своїй агресивності, як тільки притупляється пам’ять про жертви війни. І якщо з цього уроку не зробити висновку хоча б тепер, війни на наших «кривавих землях» будуть повторюватися ще не раз.
